Як голка по шкірі, відчувається плин часу.
Усмішка мами ніби та сама, але водночас у ній уже живуть зміни, які ще тільки мають настати. Ось вона підкладає мені під голову імпровізовану подушку зі штанів і блузи, і все тіло огортається її любов’ю.
Ох уже цей розум. Він підсовує думки про те, скільки часу нам ще відведено бути разом, і перетворює їх на принт смутку.
Навчи мене, серце, бути в моменті.
Ти даруєш мені уяву, а невихований розум робить із неї смуток. Але в мене є вибір. І я обираю перетворити її на принт відродження. Як на цьому лімітованому світшоті.
Ось біжиш ти до мене. Такий іще маленький і вже дорослий. Передній зуб випав, і мені так хочеться назавжди зберегти фотографію твоєї усмішки, яку я так і не зробила.
Як так виходить, що одне й те саме почуття здатне приносити однаково багато радості й залишати найглибші сліди на душі?
Як нас так придумали, що прив’язаність залишає після себе стільки щастя і стільки ран? Можливо, лише той, хто її перевершив, може розмовляти з нею на рівних.
Так сталося і з LOVE Коли одного разу мені захотілося відпустити його, він відкрив мою вразливість. А все, що винесене на світло, зрештою саме стає світлом.
Тож я запрошую вас одягнутися у світло. Одягнутися в любов.
Бо ми ніколи не вдягаємо просто сукню.
Ми вдягаємо стан.
En-JOY.
