- Спочатку нам із тобою ще потрібно звикнути одне до одного. Ти такий незграбний зі мною.
— Я вмію лише відчувати. І поки що повністю залежу від інших.
— Потім я впускаю тебе додолу. Синці, рани... І ти, звісно, плачеш.
— Без цього я не навчуся тебе берегти й уникати небезпеки. Мені важливо падати. А ще важливіше — підводитися і йти далі. Так я вчуся довіряти власним силам.
Якщо ніхто не навчить мене протилежного, якщо ніхто не створить драму навколо моїх падінь, я сприйматиму все легше: обтрушуся і піду далі.
— Так. Але потім ти забудеш про мене. Заткнеш мені рота сигаретою й притупиш відчуття алкоголем. Ти настільки звикнеш вважати мене своїм слугою, що забудеш: я теж можу говорити.
А коли я спробую щось тобі сказати, ти мене проігноруєш.
І я стерплю.
— Чому ми продовжуємо пити й курити, якщо знаєш, що мені від цього боляче?
— Бо іноді я завдаю болю тобі, щоб не відчувати свого.
— Як мені знову знайти з тобою зв’язок?
— Не знаю. Але, здається, нам має стати зовсім погано, щоб ми захотіли його віднайти. Є й шлях турботи, але його обирають не так часто.
— І що потім?
— По-різному.
Тільки не роби мене своєю особистістю. Не пишайся мною надто сильно. Ти мене не створював.
Якщо ти будуєш свою ідентичність на мені, рано чи пізно я перестану бути предметом твоєї гордості. І що тоді залишиться від тебе?
— Чого ж ти хочеш?
— Відчування.
Поки ти молодий, тобі здається, що це я залежу від тебе.
У другій половині життя якість твоїх днів залежатиме від того, якими були наші стосунки в першій.
А потім ми розлучимося.
Бо я ніколи не був тобою. Я був твоїм першим домом. І, можливо, найчеснішим вбранням у цій частині вистави.
Із розмови з тілом. Написано Ксенією Карпенко, авторкою LOVE
